місто Львів, вулиця Грабовського, 11

Чудовий вид з вікна на Старий Львів робить перебування в цьому ресторані романтичним і вишуканим. Ресторан Гармата - одне з кращих місце для ділових зустрічей. Крім ресторану тут діє лобі-бар і в гарному парку розташована також літня тераса.

Графік роботи Цитаделі з 07:00 до 23:59. Цінова політика в межах 150-300 гривень з особи

Телефон для замовлень +380322958222. Кухня: Європейська та Українська

 

Для послуг гостей VIP-зал, бездротовий Інтернет, дитяча кімната, гарний вид на Львів, жива музика, знижки, кейтерінг, літній майданчик, паркування, сомельє, фонова музика, кальян, винна карта, карта коктейлів, пісне меню, сигарна карта, сніданок, торти на замовлення, дитяче меню.

Кількість місць: 110 +45 (літня тераса)

Мови спілкування: англійська, німецька, італійська, польська, російська, українська

Станіслав Кобєльський. Цитадель у Львові

Огляд історії та опис зовнішності на основі власних спогадів.

«Науково точні і практичні результати можуть досягатись шляхом аналізу теорії і практики будівництва і здобуття укріплень, а також їх ефективності за оперативною і тактичною шкалою. Основою цього дослідження є збір та критика писемних і графічних матеріалів: описів, рахунків, проектів та фотографій інвентаризації, а також розбір збереженого обладнання фортифікації. Крім знань про методи історичних досліджень це вимагає приготування в галузі історії науки, техніки та військового мистецтва. Це означає особливі труднощі дослідження з історії сучасних укріплень".

Фрагмент вступного реферату Професора Станіслава Гербста"Стан вивчення сучасних укріплень в Польщі", виголошеного на першій науковій конференції, присвяченій темі «Сучасні укріплення в Польщі", яка відбувалась у Варшаві у 1965 році.

ВСТУП

Приступаючи до написання цієї невеличкої доповіді на тему австрійських укріплень на теренах Східної Галичини, зокрема Цитаделі у Львові, я мав перед собою реферат Станіслава Гербста з підкресленою думкою «а також розтин збережених укріплень обладнання", а також роботу Януша Богдановського замки і зелень фортеці Краків. Після прочитання праці Богдановського я зрозумів, що непоправної шкоди польській науці про укріплення завдало те, що ніхто (не рахуючи випадкових статтю про це) до війни не займався цією темою і не подолав труднощів, що завжди виникають, коли пишеться на тему будівель, що займали військові. Цікавлячись питаннями, пов'язаними з військовою історією, ще до війни я звернув увагу на Цитадель, в тіні котрої я виріс, на території якої я провів безтурботні роки юності, де, як довго це можливо було - я скрізь намагався залізти, щоб побачити з простої дитячої цікавості, і після декількох років я пробував зібрати якісь матеріали, що стосувались будівництва цитаделі. Я зібрався до цього незграбно, по-перше тому, що вже було запізно, оскільки в роках 1930-1931 керівництво DOK VI, у зв'язку з одним із нападів українців на один з "відділів" розпорядилось поставити паркан навколо всієї території Цитаделі (треба сказати, що це були казарми 19 полку. захисників Львова), а по-друге, коли я звернувся до своїх кузенів, професійних військових у львівському гарнізоні з проханням про допомогу в цій справі, а йшлось тут про фотографічну документацію, один з них подивився на мене з подивом, в якому я відчув іскру підозри і відповів, щоби я зайнявся чимось іншим, наприклад, якимсь костелом, церквою або палацом і виговорив мені цілу проповідь про військову таємницю.

Я це взяв до уваги, але в душі постановив по тихеньку діяти по своєму. На жаль - початок війни і вторгнення "кацапів" все перекреслило. Насправді покинуту Польським Військом Цитадель я дослідив досить докладно, проте про якесь фотографування не було й мови. Совєти спочатку не квапились із займанням будинків, адже боялись замінування. Пізніше вже не було ніякої можливості. Був такий момент – зрештою дуже короткий - коли "кацапи" втікали, а німці також побоювались замінування і крізь пальці дивились на львівських людців, що грабували все що тільки можна було. Я бував там тоді теж, але дуже коротко, коли ж мене з патруля альпійських стрільців "попросили піти" сімнадцятого корпусу. Це був мій останній візит на цім, повнім спогадів про щасливе дитинство, терені.

Після прибуття до Кракова і перебування кілька тижнів у Сілезії, думка про укріплення Львова ожила знову. Спочатку я був впевнений, що на цьому терені знайду достатньо матеріалу до цього питання. Однак я розчарувався. Бракувало іконографічних матеріалів, бракувало архівних документів, що відносились до Львова, а передовсім, забракло людей, які служили на Цитаделі, і як такі могли найбільше щось на цю тему розповісти; зрештою, тема була не на часі. Справу відложили. Минули роки, на протязі котрих з найбільшим жалем я оглядав знищення краківських фортів, що робились групою "оцінювачів" пам'ятників Кракова, котрі у свій дурості не взяли до уваги такої дрібниці, як розчин, що використовувалась для будови австрійського форту. Коли зорієнтувались, що «чорти» запланували де б взяти мільйони цеглин для будівництва Нової Гути, висунули нове гасло: "Нищимо військові споруди окупантів". Це нагадує мені одне із засідань Асоціації любителів древньої зброї і уніформи, десь в 1963 році (а можливо, і раніше), на якому прокоментували такі дії і один із покійних вде членів, майор Янкєвич, із завзятістю, гідною кращої справи, стверджував, що треба покінчити з твердженням, що старі укріплення "є творами мистецтва". Розлючений цим формулюванням, я різко відповів, що "вношу запит до протоколу щодо знищення Мальборку і сто п'ятдесяти замків хрестоносців, в якості доказу загарбницької політики Ордену". Мої слова викликали сміх і жах – у Янкєвича відібрало дар мови, а професор Бохенський не приховував свого роздратування, заявивши, що я не поважаю старечого віку (Янкевичу було вже тоді вісімдесят років).

Діяльність Януша Богдановського характеризується, з одного боку чудовими знаннями фортифікаційної тематики всіх століть, а з іншого фанатичною закоханістю військовими пам’ятками Кракова як вічних творів, що абсолютно слід передати потомству в недоторканому стані.

Я трохи заздрив йому в цьому, що може своєю освітньою діяльністю, якщо не зберегти від знищення, то хоч передати науці для реставрації кінцевий архівний та іконографічний матеріал. У той час Львів не має свого Богданоського, а навіть якщо би й мав, то нічого йому би не вдалося зробити, бо львівська Цитадель безперервно виконує військові функції *, і до того ж перешкодою є повна відсутність архівних матеріалів, евакуйованих австрійцями в 1914 році, що не повернулись до Львова, а частково залишилися у віденських архівах.

-------------------------

* Менша стаття була написана в 1979 році, залишилась в машинописному варіанті у автора, що після його смерті та смерті його жінки потрапили, разом з іншими машинописами, на аукціон краківського антикваріату "Rava Avis". Ми мало знаємо про автора, він був працівником передвоєнної бібліотека Оссолінеум у Львові, після війни був графіком (ілюстрував між іншим Спогади про Осолінеум Станіслава Лемпіцького, Вроцлав 1848. В антикварних магазинчиках та блошиних ринках появились також за останні роки види Львова Станіслава Кобєльського (акварелі, рисунки зроблені олівцем та аквареллю), ніколи раніше не представлені на виставках. До фрагментів статті про львівську Цитадель маємо певні застереження і змістовні, і стилістичні. Автор мертвий, не може через це пояснити нам певні питання чи формулювання, на чисто технічних деталях, що відносяться до елементів Цитаделі ми не розуміємось на стільки, аби завершити ці думки, які нам видаються сумнівними. Ми друкуємо цю статтю як певний документ публіцистичний чи історичний, що не міг бути (з загально відомих причин) опублікований за життя автора.

---------------------------

Під час пожежі місцевого парламенту повинні були подібно теж спаленими. У всякому разі, немає ніяких документів, а малочислені статті та посилання, автори яких не є професіоналами, не пояснюють суті справи. Втрата є більшою через те, що то був єдиний такого роду фортифікаційний комплекс в тодішній Австрійській державі.

На першій науковій конференції присвяченій сучасним укріпленням у Польщі, професор Богдановський виступив з доповіддю щодо австрійських укріплень на польських землях. Ця доповідь, розширена, була згодом опублікована в розділі "Дослідження та матеріали для військової історії," в спеціальному номері, присвяченому тій конференції.

У тому ж журналі також подав свою точку зору покійний Ян Цялович, пишучи про роль австрійської фортифікації під час Першої світової війни.

Цікава для нас передовсім праці Богдановського, котрий у своїх дослідженнях звернув особливу увагу на періоди та пов'язані з ними форми укріплень. Він висунув навіть гіпотезою при цьому (на підставі праць австрійських учених) про те, що будівництво укріплень мало на меті, в основному, забезпечення захисту території, призначеного в австрійських стратегічних планах до маневрового простору (Manevriertesgebiet). Всю цю діяльність австрійський генеральний штаб зашифрував під кодовим криптонімом "R" (можливо, що це була абревіатура від слова Russland - Росія). Фортеця повинна мусіла бути направленою проти сусіда - союзника з півночі, тобто Росії. Цю тезу автор обґрунтовував роботою Стейніца і Борша, виразно припускаючи явну загрозу Австрії з боку Росії.

Жоден, хто хоч трохи цікавиться питаннями, пов'язаними з історією сучасної військової справи, не може мати заперечень проти думки, що терен Галичини в колишній Австрійській монархії мусів створювати багато неприємностей для австрійського генерального штабу, який мав два варіанти оборони у випадку війни з Росією: згромадженням відповідної сили і ударом на північ, що б викликало відступ росіян за лінію Вісли, і навіть Бугу. Концепція цікава, але, на жаль, вимагає не тільки кількісної військової переваги, але і переваги в озброєнні. Інша концепція полягала у створенні потужних укріплень на лінії Карпат, запобігаючи проходження російських військ в угорську долину. Однак слід акцентувати на тому, що (з урахуванням "Троїстого союзу") можна було чекати удару скоріше від внутрішнього ворога, який дав про себе чітко знати в підпіллі та інциденті 1848 року. Як безпорядки в Кракові, в комбінації навіть з виходом військової залоги з міста, так і славне "бомбардування" Львова, що захищений барикадами протягом декількох днів твердинею повстанців, звернули увагу австрійських властей на слабкість, а властиво повний брак укріплених місць у разі спалаху бунтів. Ця справа, після утихомирення повстанських рухів, стала нагайною темою і належало в якнайкоротший термін її розв’язати. Скликана в 1850 році у Відні спеціальна комісія у справі будівництва укріплень, так звана Zentralbefestigungkomission (Центральна комісія по укріпленнях), що діяла під керівництвом генерала інженера Гесса, в неймовірно швидкому темпі приступила до опрацювання планів, а пізніше до спорудження укріплень в Кракові (призначеному в австрійських планах на головну фортецю), в Перемишлі (де вже від 1819 року стабільно розбудовувались і модернізовувались давні фортифікації), Тарнові, Заліщиках та Львові. Я зберіг такий порядок переліку місць, який застосував в своїх працях Богдановський. Однак в реальності він повинен виглядати по-іншому, Львів повинен знаходитись на першому місці.

Аби зрозуміти, чому Львів я поставив на перше місце, слід звернути увагу на певну справу, що не порушив в своїй роботі Богдановський: йдеться тут конкретно про відповідь на питання, що було власне стимулом для початку такої швидкої розбудови чи також спорудження нових фортець у вище згаданих місцевостях?

Чи військові власті Австрії злякалися викликаних собою на допомогу в придушенні угорського повстання російських військ? З цим питанням тісно пов’язана інша справа – брак місця для розміщення військових підрозділів, інакше кажучи брак відповідних казарм. Як в Кракові на Вавелі, так і у Львові, було надто мало місць на розміщення відповідних сил, які дозволили б швидко розправитись з великими заворушеннями, що появилися би в місті. Жорстоко воно дало про себе знати у Львові, де три тижні піля проведеного «бомбардування» міста військове керівництво міста Львова, що був під командуванням генерала барона Гаммерштайна, отримало лист з Відня з міністерства війни (датоване 29 листопадом 1848 року, l.p. 6096) з наказом швидкими темпами забезпечити знаходження відповідних будинків, або будівельних ділянок, що надавалися б до реконструкції, або спорудження будівель, призначених для переховування і встановлення артилерії, а також нагромадження відповідних військових запасів, з метою утримання малими силами збунтованих людських мас. Генерал Гаммерштайн, що достовірно знав про настрої в місті - окрім своєї недавньої перемоги – волів не зволікати з виданням відповідних розпоряджень і негайно скликав комісію, в склад котрої увійшли такі чудові фахівці, як підполковник артилерії фон Ельбенштайн разом з окружним директором фортифікації підполковником інженером, і артилерист Шварцляйтер, обоє були учнями Бруммера Старшого.

Таким чином складена комісія, яку підганяв Гаммерштайн, швидко прийнялась до роботи, докладно знайомлячись з топографією міста і його тодішньою забудовою. Можливо, що виконані плани були представлені у Центральній комісії по укріпленнях в Відні; однак є факт, що вже весною 1849 року розпочались дії щодо вилучення нерухомості в громадян, які мешкали на вказаній комісією території. Дуже сумнівно, що в таких гарячих часах для всієї австрійської монархії у Відні думали про фортецях націлених проти Росії, чия і політична роль, і військова допомога в тій хвилі була Австрії надто необхідна. Все-таки роки 1846-1849, і навіть до кримської війни – то період стислої співпраці обох держав. Тільки після кримської війни політика Росії щодо балканських країн приводить до постійного і послідовного погіршення взаємних політичних настроїв, які після 60 років призвели до вибуху першої світової війни.

Нажаль, небагато написано на тему Цитаделі. Це переважно доповіді, що зайняті радше минулим тих місць, на яких її збудували. В порівнянні до досить багатої фахової літератури, що присвячена іншим фортечним спорудам, наприклад в Кракові та Перемишлі, які мають надзвичайно багатий фотографічний матеріал – Цитадель у Львові є в цьому плані найбіднішою, так само якщо йдеться про письмову документацію та інвентаризаційні знімки. Не можна судити, що такі колись були; на жаль перша світова війна зв’язана з евакуацією військових архівів, неповне знання того, що послужило їх поверненню, а потім перевезення їх до Варшави і спалення під час Другої Світової; з іншої сторони пожежа Парламенту в Відні, де ще під час Першої світової переховували частину матеріалів, що не віддали Польщі, позбавили львівську Цитадель практично всієї технічно-історичної документації. Думки військових (розмови проводив вже в Кракові) теж небагато внесли – адже час затирає багато деталей, що такі важливі для реконструкції стану збереження.

Сьогоднішнє дослідження я провів з надією, що може знайдеться хтось, хто зміг би значно більше розповісти на цю тему, що може відкриє якісь невідомі фотографічні матеріали. В своїй праці я спирався передовсім на власну пам'ять, бо (як я вже згадував вище), в тіні Цитаделі я провів все своє дитинство і молоді літа. Я мав багато часу на неї надивитись і запам’ятати багато деталей. Вперше я її оглядав як дитина в 1919 році, пізніше з друзями ми лазили всюди, звідки нас виганяли, я обходив її укріплення в 1939 році після капітуляції польського гарнізону, потім після втечі совєтів від німців. Це було вже востаннє. Таким чином я щось запам’ятав і тим прагну поділитись із читачами. Топографія міста і її тогочасна фортифікаційна цінність.

Скликана генералом фон Гаммерштайном комісія розібралась в топографічному укладі міста і в розміщенні окремих будинків (переважно знесених монастирів), що належали до військового відомства. Докладний аналіз показав, що жоден з них не надається до проведення реконструкції в сенсі закладання укріплень і спорудження фортифікації. Бралось до уваги в той час наступну військову забудову: великі казарми, звані "Червоним Монастирем" – однак стверджувалось, що його оточували вищі узгір’я. таке саме застереження висунуто стосовно старого палацу князів Яблоновських, зміненого на переломі 18-19 віків на казарми гренадерів. Старий, вже частково перероблений палац, був оточений на той час гарним зеленим парком з липами й дубами. На жаль і в цьому випадку узгір’я Св. Яцка, що оточували територію перекреслили можливість укріплення цієї місцевості. На наддавались також до тих цілей так звані Великі та Малі казарми (тобто старий монастир отців Місіонарів), що оточувались будинками та садами. Дискутували також щодо ймовірної розбудови існуючих вже казарм артилерії імені Імператора Фердинанда. Протее необхідність демонтажу або пристосування костелу Святої Анни і оточуючих будинків - що призвело б до значного кошторису – відвернула комісію і змусила відкинути ті проекти. В остаточному рішенні постановлено збудувати нові казарми, відносні фортифікації, що підносились над південною стороною міста, що мали б досконалу панораму на місто, і одночасно забезпечувалися з тилу важкою для форсування системою ставків та озер: Пелчинського та Паненського.

Роздумували також над узгір’ям , на котрому знаходиться церква Св. Юрія, разом з гарними стильовими будівлями, що належать до греко-католицької митрополії. Однак від нього теж відійшли, оскільки влада не хотіла дражнити русинів – на тоді вірних союзників у боротьбі з поляками.

Докладне дослідження терену, а також з погляду стратегії та артилерії, переконало комісію в тому, що обговорені узгір’я будуть чудово підходити для будівництва сильних укріплень, що уможливили б невеликій залозі витримати навіть довшу облогу. Узгір’я на той час були покриті садами та огородами, серед яких здіймались численні будинки, і навіть дворики, що належали багатому львівському патриціатові. Вони мали довгу та цікаву історію. Перед тим як ми ближче займемось, варто звернути увагу на певний факт: отож обговорення і дискусії комісії оминули ланцюжок гір, що здіймаються недалеко в центрі міста, пов’язаних досконало розвинутою мережею комунікацій, що дає можливість швидкої евакуації. Це було узгір’я Високого Замку, чиї руїни здіймались над містом. Уникнення цього пагорбу – оточеного довкола місто та передмістями – дає дещо до обдумування і дозволяє висувати певні гіпотези. Але про це згодом.

Історія гори Вроновських

На південній стороні Львова здіймається гора з трьома виразно виділеними гірками, котрі називаються: Каліча, Пелчинська і Шемберка (часами змінюють назві на Шембека). Це останнє узгір’я здіймається над вулицею Коперника. Північний схил (зі сторони Львова) плавно зносився догори, натомість південна сторона круто спадала в сторону двох, досить широких і глибоких ставів: Пелчинського і Панєнського. Відділяє їх від себе широка гребля. З обох ставів випливали струмки, що заболочували околиці пізнішої площі Болеслава Пруса (площа Івана Франка).

По іншій стороні ставів здіймаються пагорби, що є схилом великої площини, яка тягнеться в південному напрямку і перетинається дорогою на Стрий. Ці околиці були пустими, слабо заселена, перетята дикими ярами і балками, в яких неодноразово знаходили укриття всякого роду головорізи. З військової точки зору з тої сторони на разі небезпека не загрожувала.

Вернемось, однак, до тих трьох гір, на які звернули увагу члени правління корпусу, а властиво його комісія в справах фортець.

Вже в 16 столітті їх північні схили (зі сторони Львова) були густо забудовані невеликими домами, оточеними гарно доглянутими садками, до яких приїжджали влітку багаті львівські патриції, що не хотіли жити у Львові, де тоді дуже добре пахло. В 17 столітті тут мав свій будиночок бургомістр Львова, а заодно поет Бартоломей Зимирович. Тут безсумнівно появився не один його поетичний твір. За часів повстання Хмельницького в 1648 році, козаки почали копати місця для своїх батарей, але ця робота "велась їм не надто добре", оскільки облога скоро закінчилась, а з тим позицій, на щастя для Львова, не попав жоден снаряд. А слід підкреслити, що (беручи до уваги тодішні балістичні дані), у випадку артилерійського обстрілу, що вівся б з цього місця, могла бути завдана велика шкода, тим більше, що місто не могло цьому перешкодити.

Наскільки перша козацька облога не загрозила Львову з тієї сторони, настільки друга, яку вели в 1655 року козаками і москалями під командуванням Бутурліна, прогнозувалась бути значно серйознішою, оскільки росіяни швидко зорієнтувались в незвично вигідній позиції, що надавалась чудово до артилерійської атаки і почали копати нових позицій під гармати. Вони поглибили і обкопали попередні козацькі становиська на горі Шембека і викопали нові на Калічій Горі. Обстріл на щастя не вдався, так що розгніваний Хмельницький особисто подався на артилерійські позиції, аби наглядати за діями артилерії. Однак небагато йому вдалось. Натомість він міг насолоджуватись чудовою панорамою міста, а то був вид – незважаючи на військову трагедію, що розігрувалась – направду чудовий. Повністю оповите димом, із-за чийого заслону проблискувала мідь дахів на костелах, а серед цього блискавки вогню гарматних гнотів. Це все, розігрувалось на фоні блакитного неба, творило незабутнє видовище. Після відходу Хмельницького прибув до Львова король Ян Казимир, який власне тут, у поспіхом відновленому будиночку, проводив час реабілітації після досить важкої хвороби.

Трагічна «серія» нападів тривала надалі. Під час турецької облоги в 1672 році обидві гори були вкриті потужними батареями, які звідти вели на Львів дуже влучний вогонь, настільки влучний, що нащадки довго згадували «артилерійський вогонь, що вівся з турецьких шанців. Ця назва приросла до гори Шембека, яки з того часу також називається «Турецькими шанцями». То був властиво остатній розділ в історії тих гір, якщо не враховувати набігів шведської кавалерії в 1704 року, а також кінноти конфедератів 1770 року. На останок загляне сюди патруль австрійської та російської кавалерії. Спалені попередньо двірки та хатки поволі відбудовувались, узгір’я покрились садами, і навіть невеличкими виноградниками, які давали малий і кислий виноград, з котрого виготовляли вино для домашнього вжитку. Старі турецькі шанці заросли травою і кущами дикої троянди. На невеличких луках, що покривали вершини гір, пастухи випасали вівці та кози.

Спокій і нічим неперервана тиша панували аж до моменту, коли на південному схилі гори Шембека почали одного дня в 1767 року зводити маленький рококо вий палацик і закладати щось типу невеличкого парку. Спочатку він становив власність наполовину з дружиною підчашого новогродецькою Маріанни Мартинковської-Вільчинської а також Ігнація Кошутського. Вони не надто довго тут проживали, оскільки скоро появився новий власник Ігнатій Чосновський, що купив собі той маєток за 5800 злотих. Але й він не тішився довго своїм набутком, тому що після нього став власником граф Петро Забєльський, від котрого на кінець палацик відкупив собі радник львівського Шляхетського Суду Станіслав Вроновський з Вронова. Сталось це в 1791 року.

Статіслав Вроновський з Вронова був, як на свій час, фігурою досить незвичною. Дуже освідчений, знавець мистецтва, і то не тільки пластичного мистецтва, в якому він виявився неабияким знавцем (він володів досить хорошою колекцією картин, меблів і дрібних мистецьких творів), але й був також великим любителем Мельпомени.

В його новій садибі на схилі гори Шембека, в кімнатах його палацику знайшов притулок львівський польський театр. То були 1804-1807 роки, можливо найтрагічніший період для польського театру в Польщі. Осиротілий від’їздом Войцеха Богуславського, який не можучи перемогти труднощі, що створював йому австрійський уряд, виїхав зі Львова в 1799 році. Недовго після нього виїхав до Камінця –Подільського Ян-Непомуцен Каміньський. В цій ситуації прийшов на допомогу театрові Станіслав Вроновський. В його палацику відбувались польські вистави, на які прибували в великій кількості любителі театру з цілого Львова.

В 1806 році, будучи вже літньому віці, він переказав свій передміський маєток у посаг своїй доньці Юзефі, що вийшла заміж за графа Фабіана Гумєцького. Свою колекцію – зібрану протягом багатьох років з великим знанням справи – залишив у себе, записуючи її до публічних зібрань. Свою колишню садибу він покинув, переїхавши до Львова. Тут він і вмер у грудні 1829 року у сивому віці 106 років. Його дочка, графиня Юзефа Гумєцька погано вела свої фінансові справи і після смерті чоловіка попала під опіку. Вмерла в січні 1872 року в бідності та нестатках, до котрих в певній мірі був причасний австрійський уряд. Ця справа відносилась до будівництва фортеці.

Так склалось, що до графині Гумєцької належав не тільки палац з парком, що його оточував, але і численні ділянки, що лежали на горі Шембека. Коли австрійськй уряд, у зв’язку з запланованим будівництвом фортів, розпочав вилучення нерухомості у колишній власників, графиня Гумєцька не дала згоди на відчуження цих земель. Слід зазначити, що палацик і приналежний до нього парк не входили в план фортець. Аби справа не зайшла до судової тяганини, так чи інакше неприємної для військового командування з погляду дружніх відносин родини Гумєцьких, роль посередника зіграв сам ерцгерцог д'Есте. Те що не вдалось військовій комісії, пощастило архикнязеві. Землі були вилучені, але не оплачені. Справа тягнулась досить довго і в кінці (як то в Австрії часто бувало) пішла в забуття. Після смерті графині Гумєцької в її некролозі написали, що покійна була «щедрою жертводавицею земель під Цитадель». Це була нахабна брехня. Спадкоємці нагадали собі тоді всю цю справу і вступили на судовий путь, аби повернути собі землі, чи отримати високе відшкодування. Закінчив цю справу (правдоподібно не одну) – негативно – вибух першої світової війни.

Палацик, після смерті графині Гумєцької, продали спадкоємці родині Браунів, які в свою чергу перепродали його Нойманам. В 1895 році його розібрали (не збереглась від нього жодна фотографія чи гравюра).

На другій стороні гори Шембека, а властиво вже на терені Калічої Гори, знаходились два дворики, про які тяжко не згадати, особливо, що один з них давно перестав існувати, а інший постійно перебудований, втратив після тих реконструкцій свою стару форму. Перший належав Тадеушу Хохліку Василевському, знаному діячеві і політику першої половини 19 століття, інший Антонію Домбчаньському (1806-1887), відомому львівському адвокатові і батькові видатної колекціонерки творів мистецтва і жертводавиці багатьох польських музеїв, Елени Домбчаньської. Той дворик з досить великим садом перейшов пізніше у власність Кароля Млодницького, художника і друга Гроттгера, що женився з Вaндою Моне, відомою музою Гроттгура. В тому дворику, що пізніше був перебудований і названий «Блискавка», зберігали численні пам’ятки після Артура Гроттгера. цей дворик разом із садом досить глибоко врізався в територію Цитаделі. Навпроти того дворика існував інший маленький дворик, який належав родині Бєхонських, з яких Войцех, доктор права, учасник повстання 1863 року, був на протязі багатьох років хорунжим і головою львівської спілки січневих повстанців. Пізніше дворик став сиротинцем для бідних дітей.

Довкола Цитаделі височіло немало таких будиночків і двориків і – що найцікавіше – власники не володіли так званими «правами відшкодування». Я знаю про це детально з розповідей дочок власника такого дворику, що походив з першої половини 19 століття Юрія Стотаньчика.

З північно-східної сторони територію Цитаделі обмежувала дорога, пізніше вулиця Гончарська, пізніше названою вулицею Мохнацького (українська назва Драгоманова). Вона напевно була дорогою, по якій перевозили будівельні матеріали під час будівництва фортеці.

Ще цікаво те, що пізніше на місці тих будиночків побудовано дво- і триповерхові кам’яниці без апропріаційного відшкодування.

Будівництво Цитаделі

Вступна робота комісії

Скликана генералом Гаммерштайном Комісія фортечних справ дуже швидко приступила до справ. Завдання, які стояли перед нею, були нелегкі. Належало виконати попередній план забудови і від нього відштовхуватись при освоюванні території. Та натомість було потрібно для початку процесів вилучення земель, процедури не дуже приємної і згідно з австрійським кодексом досить важкої. Як приклад може слугувати – згадана вище – справа Гумєніцької. Одночасно військові інженери-архітектори обговорювали питання території, обраховувати можливості вогневої оборони, а також стрільби з гармат і гаубиць. Брали до уваги теж можливості швидкої евакуації з майбутньої фортеці використовуючи стрийську дорогу. Для цієї мети треба було перебудувати і розширити польову дорогу, що сполучала вулицю Гончарську зі стрийським шосе. Називалась вона тоді Балковою дорогою. Відповідно розширена і зміцнена вона досконало виконувала функції дороги для забезпечення особливо для транспорту з цеглою та каміння. Цеглу випалювали численні єврейські цегельні, що розташовувались у підніжжі гори Святого Яцка. Балкова дорога то пізніша вулиця Супіньського (Коцюбинського).

В’їзна вулиця Святого Лазаря, на першому своєму відтинку з пологим схилом, в наступній частині – старому стоку Гори Шембека – була важкою для постачання будматеріалів. Це саме можна розказати і про вулиці Калічій, де під’їзд возів важким вантажем був просто неможливим.

Беручи до уваги все це, слід низько вклонитись перед тогочасною організацією приготування території і транспортне забезпечення будматеріалами. Саме планування гори (без вживання теперішніх будівельних машин) було не абияким. Передовсім теперішню людину можна здивувати небувала точність і швидкість робіт виконаних в такому темпі: сьогодні – при всій великій техніці – не знаю, чи можна би було це виконати швидше. Каміння доправляли підводами (а не залізницею) з кар’єрів із Оброшина, а що був добре підібраний, свідчать сліди після вибухів 7,5 см гранат, які вистрілили з відстані 300 метрів в 1918 році.

Після вирівнювання гори слід було виконати роботи з викопування фундаментів, а також глибоких ровів, для уміщення в них бастіонів чи «максиміліанських веж». Ці важкі роботи виконували роти саперів і піхоти з групами кількох тисяч найманих робітників. Це була важка праця, за будь-які спроби "ледарювання" можна було дістати палкою по голові, зрештою і часи були нелегкі, гріш заробити було важко, ось чому кожен працював на стільки на скільки вистачало сил.

У рапорті до Відня зазначалось, що перші роботи - не пов’язані з вилученням земель – охопили собою передовсім під’їздні дороги, а саме Каліча, Гончарська, Балкова, Святого Лазаря, а також Цитадельну стежку, пізніше названу вулицею Домбчаньських. Слід також було пришвидшеними темпами висушити територію теперішньої площі Святої Софії. Заодно потурбувались про постачання питної води, спочатку для тисяч робітників, викопавши на території майбутніх казарм дві великі криниці і так званої технічної води, котру повинні були постачати з Пелчинського ставу. Виконано теж мережу каналізаційних установок, що утворювали стік по вулиці Калічій до виходу річки Полтви на площі Академічній. Одночасно з тими роботами, які безсумнівно слід віднести до найтяжчих (вирівнювання гори і приготування території під власне будівельні роботи), скликана комісія виконувала плани майбутнього будівництва і фортечного обладнання, в формі насипів під шаньці, які за приблизними підрахунками мали счатку вмістити порівняно невелику кількість піхоти (400-500 людей), і 24 гармати, враховуючи батарею гаубиць і одну ракетну. Проектування встановлення ракетної батареї є ще одним свідоцтвом того, що наміри будівництва Цитаделі була скерована проти Львова і можливих заворушень, а не входила (принаймні на момент її будівництва) в план означений криптонімом "R". На підтвердження цієї теза слід згадати ще і те, що на її території передбачалось зведення дерев’яних бараків для родин німецьких урядовців.

Метою зміцнення окружної оборони, а може й забезпечення джерел води, тобто Пелчинського та Панєнського ставів, передбачено зведення на протилужному узгір’ї Вулецькім сильного блокгаузу, призначеного на дві роти піхоти і кілька гармат. Рапорт відіслали до Відня, де обумовлювались запроектовані роботи, кошти на вилучення (експропріацію) земель і виконання вирівнювання і необхідних екскавацінихробіт, був затверджений Центральною Комісією з фортечного будівництва (Zentralkomission fuer Befestigungsbau) і призвів до виплат першого траншу розміром 150 000 флоринів. Отримання такої великої суми дало можливість до того аби приступити до швидшого процесу експропріації, особливо через появу перших трудностей, які створили менші власники, що не хотіли позбуватись своїх спадкових маєтків. В цій ситуації військова влада мусіла застосовувати жорсткі санкції. Проводились відселення і демонтаж численних будиночків і двориків, незважаючи на активний опір власників, як от наприклад мало місце у випадку з Панею Віттинговою, жінкою гарнізонного аудитора (sic!).

Після ліквідації тих трудностей приступили до швидкого вирівнювання гори.

Будівництво

Оглядаючи старий і незвично рідкісний план міста Львова Lemberg mit seinen Umgebungen, nach der Original Aufname des K.K. General Quartiermeister St. Albes, auf Stein graviert im Jahre 1836 (укр.. Львів з передмістями, копія з оригіналу цісарсько-королівського Генерала-Квартирмейстра Ст. Альбеса 1836 року) (в колекції Генрика Бернадського – сьогодні в колекції головного редактора «Львівського Річника»), можна зорієнтуватись в трудностях і титанічної праці, виконаної при вирівнюванні порізаної гористої місцевості. Роботи розпочались – як вже вище згадувалось – з будівництва мережі під’їзних доріг, з метою уможливити постачання будматеріалів. Розбудова або їх заміна з польових стежок на укріплені шосе були для міста чимсь незвичайно корисним, оскільки це вплинуло на розвиток дільниць Львова, що до тих пір жили в сонній атмосфері далеких передмість, не маючи перспектив на швидкий розвиток. Не можна при цьому забувати, що виникло тоді багато цегельних заводів, що теж не мало значення – появлялась потужна будівельна промисловість. Передовсім ці роботи вплинули на розвиток індустріалізації Львова, особливо в галузі будівництва; розвивались більші й менші установи, що виробляли такі необхідні в будівництві залізні матеріали (хоч би взяти виробництво кількадесят тисяч лопат і кайла), продукувались вози, тачки тощо.

Розвинулась вапняна промисловість, особливо в західних частинах Львова. Не буде перебільшенням, якщо сказати, що зведення Цитаделі неймовірно призвела до економічного розвитку міста і вплинула на його розвиток.

Роботу проводили в дуже швидкому темпі, коли швидко знайдено потрібне рівне плато, натомість зі сторони вулиці (на той час навіть безіменної стежки) Пелчиньської виконано високий насип з ровом і під’їздами. Після проведення тих робіт почали робити глибокі котловани під фундаменти семи фортечних елементів. Під час планування вершини гори Шембека знайшли кілька оброблених каменів, які після ретельного огляду археологом, що бавився тоді у Львові Жеготу Пауля, були класифіковані як залишки язичницької святині; це повинні були бути так звані "баби". Каміння передали в колекцію Національного закладу імені Оссоліньських і там нажаль безслідно пропали.

Діюча у Відні Zentralbefestigungskomission, яку тоді очолював генерал інженер Гесс, затвердила наступний план забудови: в середині гори повинні були зведені власне казарми, трьохповерховий будинок (а властиво чотирьох поверховий, якщо візьмемо до уваги те, що один поверх схований в рові шість метрів глибини). Споруда мала довжину 150 метрів і не творила прямої, а легко всередині робила згин (вісь йде на південь). Бічні стіни цього будинку були оточені потужними чотирикутними вежами, тої ж висоти що й споруда казарм. В ним не було вікон, натомість глибокі стрільниці, що розширялись зовні і призначались для артилерійських стволів невеликого калібру. Обабіч великих бійниць, знаходились малі для позицій піхоти. Обидві вежі сполучались з головним будинком при допомозі критих переходів, які легко було забарикадувати і далі вести в вежі бої або висадити її в повітря, у випадку вторгнення ворога в будинок чи його частину.

Слід підкреслити, що серед збережених фортечних будівель в Галичині, ці потужні «блокгаузи» є певним чином унікальними (згідно з всіма даними – совєти, продовжуючи давні традиції, продовжували там утримувати військовий гарнізон).

Як і казарми, так і обидва блокгаузи не мають аттиків у формі корони, але вся конструкція даху підтримувалась на амбразурі, що давав можливість в разі необхідності вести сильний вогонь в притул по ворожих загонах, що вдираються на територію фортеці. Слід припустити (сьогодні не маємо можливості стверджувати того факту ані технічної документації), що підлога стріхи, схована за муром, зроблена була з товстого шару цементу, що давало можливість в разі потреби встановити легкі гаубиці. Головний будинок мав вікна нормальної величини, подвійні, що мали по обидва боки бійниці невеличкого розміру в формі щілин.

Головний вхід до казарм, в коридорі переходили у прольоти будинку, а заодно мав додаткові бійниці по обидва боки брами. До нього вів дерев’яний міст, перекинутий через глибокий (десь біля 5 метрів) рів, що оточував весь будинок разом з блокгаузами. Природно не було її з внутрішньої сторони, з подвір’я, зі сторони якого знаходилася на осі перелому будинку півкругла споруда (напівбастіон), оснащена численними бійницями. Вона мала очевидно на меті внутрішню оборону. З подвір’я вона була накрита напівкруглим шатро подібним дахом.

З наріжних веж (блокгаузів) проходив цегляний мур, оснащений рядом бійниць для піших стрільців. Ця стіна, перпендикулярний до бічних стін «блокгаузів», в своїй лінії був з обох сторін направлений до середньої осі всього комплексу і в певнім місці заламувався на середній осі; в місці перехрещення утворювався півкруглий бастіон, також з передбаченими бійницями в великій кількості – мав він на меті вогневу оборону в моменті безпосередньої атаки головних воріт, що вела до середини комплексу. В моєму дитинстві, коли я вперше зіткнувся з Цитаделлю, прилягали до того муру прибудовані до нього дерев’яні будинки і казарми, що походили ще часів першої світової війни. В них містились кухні, стайні та возівні. Весь цей комплекс, тобто казарми, два блокгаузи і мур, що оточував подвір’я знаходились на найвищому рівні вирівняних узгірь, а правильніше гір – як у Львові казали: Пелчинської та Калічої. Дістатись на терен казарм можна було з кількох напрямків відповідно захищених. Зі сторони міста вела так звана Каліча дорога; досить широка, обсаджена довкола каштанами, від вулиці Хмєльовського (Глібова) досить крута, і відповідно менш вживана для транспорту з колесами, переходячи пологим схилом укріплення доходила до брами подвіря. Ще крутіша - уживана тільки пішими – була спочатку стежкою, що вела до незабудованої австрійцями гори Шембека, звана пізніше Цитадельною, в в кінці біля Елени Домбчаньської (що прославилась своїми колекціями. Її вілла знаходилась при тій вулиці). По правій стороні цієї дороги здіймався старий мур, що обгороджував Національний Заклад імені Оссолінських. Спочатку дуже крута, вона перетинала насипи башти, що здіймалась над вулицею Коперника, а потім також круто спадала в напрямку вулиці Вроновських. Добре пам’ятаю цю дорогу, коли проходив по ній не сотні, а радше тисячі разів – я віддавав перевагу тому аби пройтись покриту гарними деревами Шемберкову Гору, аніж ходити рухливою, голосною і смердючою вулицею Коперника.

В частині тої дороги, що стелилась вже до вулиці Вроновських (можна назвати цей відрізок куток тої вулиці) знаходилась нічийна ділянка – де в старому саду, серед здичавілих фруктових дерев здіймалися на висоту приблизно двох метрів стіни якогось докладно невідомого будинку, про який говорили, що то все що лишилось від палацу Вроновських. Скільки тут було правди, важко зрозуміти; він був розібраний (але чи повністю?) в 1895 році. Серед тих дерев в 1923-1928 роках тренувались в стрільбі "холостими" роти стрільців-кулеметників 10 полку імені Оборонців Львова.

Варто згадати (окрім того, що ця історія не зв’язана з Цитаделлю, а з її офіцерами зі ще австрійського гарнізону) двохповерховий дім, з розбитими вікнами. Це була просто руїна. Чи хтось ній мешкав, важко відповісти, а мешканці гори Вроновських не любили повертатись тим боком пізно вночі. То був дім-привид. Розповідали чудернацькі історії про якусь постать, що гасила світло і відкривала двері. Кілька австрійських офіцерів з гарнізону на Цитаделі пішли в заклад, що вони спокійно посплять, а з «привидом» їм вдасться впоратись. Як оповідають з цим «поранням» нічого не вийшло і мужні чоловіки в нічній білизні покидали дім через вікно.

Дві інші під’їзні вулиці, що використовувались як головні, знаходились на вертикальній лінії до тих, що ми згадували і цим самим до Львова. Перша то дорога, згодом вулиця Святого Лазаря, що надавалась до руху колісного транспорту – в своєму продовженні переходячи перед головним фасадом казарм, а потім з’єднуючись по іншій стороні (східній) з вулицею Супінського. Шістдесят років тому вона забудовувалась маленькими, переважно одноповерховими хатками, з яких одна, кутова до вулиці Вроновських, добре мені запам’яталась, оскільки від гостьової кімнати на першому поверсі виднілась величезна діра від важкої української гранати. Вулиця Святого Лазаря з’єднувалась через вулицю Коперника з містом Львів і вулицями, що виходили в південному напрямку, а отже з вулицею Вулецькою і Стрийським трактом через вулицю Кадецьку (тепер Гвардійська). Це виглядає трохи заплутано, але є безперечним фактом те, що Цитадель покинути можна було кожної хвилини і в будь-якому напрямку. Доказом цього були дві евакуації в 1914 році та 22 листопада 1918 року.

Ще бьули дві можливості покинути Цитадель – природно в південному напрямку (на Стрий), а саме двома одинаково широкими, обсадженими каштанами серпантиновими з’їздами, що випроваджували на тодішню польову дорогу, пізнішу вулицю Пелчиньську, що пролягає відразу при самому березі ставів: Пелчинському і Панєнському. Обидві ці серпантинові алеї були засадженими каштанами, які при потребі чудово закривали будь-які рухи. Будинок гарнізону і оточені муром з бастіоном подвір’я були додатково захищені чотирма артилерійськими багатосторонніми бастіонами на два яруси, так звані макиміліанські башти, що покладені були в глибокі мульди зі стінами викладеними цеглою з гранітними бордюрами. Верхня сторона кліток була так спрофільована, що це доповнювало обороноздатність при наявності піших стрільців. Розташування тих башт, якщо оглядати їх з пташиного польоту, утворювало неправильний чотирикутник. Вони були занадто так розкидані, що скерований на них вогонь унеможливлював будь-яке форсування до головної будівлі. Одночасно два з них, значно більші від інших, своїм сильно висунутим положенням в напрямку до центру Львова (башти зі сторони вулиць Коперніка та Калічої) уможливили ведення вогню прямо на Львів. У випадку часткового займання ворогом котрогось із елементів Цитаделі можна було перейти до кільцевої оборони.

Як я вже зазначав, всі башти є багатогранними, але не однакові: зі сторони Львова є більші, натомість з південної сторони менші. Різниця полягає однак не тільки у величині, а й у тім, що переріз тих башт виказує серйозну різницю у вкладанні фундаментів. Одним словом кожен з них є іншим. Ця велика рідкість в історії австрійського військового будівництва, щоб в одному фортечному комплексі застосувати чотири максиміліанські вежі – кожна індивідуальна. Всі вони є багатогранними, на два яруси над рівнем верхньої частини ровів, плюс один ярус в рові і два яруси підземні (склади з амуніцією). Третій, найвищий ярус утворює амбразура, покрита дахом. Кожен бік споруди має по дві головні артилерійські бійниці (для гармат малого калібру) покладені одна на другу, що має понад чотири «щілиноподібні» бійниці для ручної зброї, розміщене по боках артилерійських бійниці. Вхід до башти, виконане з каменю, також забезпечувалось вогневими точками.

До всіх чотирьох башт вели розвідні мости, перекинуті над ровами, що оточували ці споруди. Підходи до них існували, оскільки існували оточуючі її ескарпи, що були вглиблено і на одну третю своєї довжини обмуровані. Вони були при цьому настільки заглибленими, що не давали можливості запланувати ймовірне переміщення підрозділів залоги в Цитаделі. Ті насипи, що розташовані на всій території, підлягали частковому знищенню, викликаному вимогами інших часів і тим, що весь цей фортечний комплекс, був збудований раніше для іншої мети, служило потім багато років звичайними казармами. До 1939 року обриси кожного конкретного ескарпу і бастіону можна були ще добре бачити; тільки можливо зі сторони вулиці Мохнацького (Драгоманова) граничні ескарпи Цитаделі частково були знесені під час розбудови тієї вулиці. Але й тоді ще кілька незабудованих ділянок давали можливість зорієнтуватись в характері збережених хоч би частково земляних робіт. І власне особливо з тої сторони можна знайти повне пояснення характеру і мети спорудження львівської Цитаделі замки Львовщины. Але про це ми поговоримо у кінці.

Як вже ми згадували, обриси конкретних ескарпів та земляних насипів існували до 1939 (1945) року незмінно, приймаючи те, що як окупаційні радянські війська, так і німецькі не проводили тут жодних польових робіт. Тому що не можна признавати будівництво казарм на старому спортивному стадіоні. Не володіючи практично жодним візуальним матеріалом, а також архівними матеріалами, а будучи змушеним спиратись тільки на нечисленних планах і фотографіях, походять переважно з 1918-1922 років, тобто з часів війни з українцями і нечисленні урочистості, що мали місце на Цитаделі – мушу покликатись на пам'ять, а вони, як відомо, є часто слабкою.

Почнемо з східної сторони, а саме від вулиці Мохнацького і Супінського (Драгоманова і Коцюбинського). Артилерійська вежа, що здіймається над цим перехрестям, зрештою як і решта будівель, оточується досить глибоким, не підмурованим ровом, через що схил був досить пологим, що я міг відчути на власній шкірі, коли в 1924 року, коли на тому місці на мене наїхав необережний велосипедист. Ми разом впали в рів, на дні якої завжди було трохи вологи. Дивувало мене однак те, що після дощів та відлигах я ніколи не бачив стоячої води. Очевидно геніальні австрійські архітектори це теж передбачили і забезпечили щось типу каналізації або осушувальні пристосування. Підкреслюю, що я описую околиці на куті вулиць Мохнацького і Супіньського, а отже в районі існування правого блокгаузу (орієнтуючись від головного входу до Гарнізону та четвертої башти, що підносився над тим сполученням вулиць. Обидва ті фортифікаційні споруди захищали входи з вулиць Супінського і всього східного стоку до вулиці Пелчинської. Роль блокгаузу та частини стіни, що оточувала двір зі сторони вулиці Мохнацького полягала в досяганні вогнем легких гармат чи гаубиць до середини вулиці Мохнацькогоі всього стоку фж до вильоту вулиці Зиблікевича (частини вулиці Івана Франка). Принаймні такі були ідеї. І в тому районі почались дивні – по відношенню до всієї будови – історії будівництва. Отож вулиця Супінського, доходячи до території Цитаделі, закінчувалась чотирма під’їздами до неї. Перший – найширший – повертав раптово на право і аркою обходячи четверту башту, можливо найменший з-понад усіх, сполучався з серпантиновим схилом в напрямку вулиці Пелчинської. Цей поворот можна було вважати замкненою вулицею, адже при ньомумістились дві вілли з садами, що спускались в напрямку вулиці Пелчинської, а тим більше на куті вулиці Супінського та повороту поставили дві чотирьохповерхові кам’яниці, чиї отвори на даху мали чудовий вигляд на те, що твориться на Цитаделі. Ті кам’яниці не мали права відшкодування.

Другий підступ – то була широка під’їзні алея, що сполучалась з такою ж широкою дорогою, що проходила перед головним фасадом казарм. Вона виходила на вулицю Святого Лазаря. Обсаджена акаціями та каштанами створювала враження паркової алеї. Слід при цьому зазначити, що всі алеї на Цитаделі – за моїх часів – були обсаджені деревами. Цитадель стала ще одним парком, доступним на певний час (від 1918 до 1928 року) мешканцям Львова. Однак вернемось до переваної нами історії. Третьою рукою була досить широка стежка, що випроваджувала на кут блокгауза, а четверта утворювала вузьку стежку, що вела попри огородження ділянок віл, що примикали до вулиці Мохнацького. Огородження зроблено з бетонних стовпів та колючого дроту, ця стежка обросла кущами терену. Вона вела до дороги, що вела довкола блокгауза, прокладена над берегом рову. Ідучи по ній далі, ми обминали по правій стороні огорожу з колючого дроту, за котрим можна було побачити на віддалі 10 до 15 метрів невеликий ескарп, частково вже зрівняний, який становив стару границю Цитаделі. Згаданий рів закінчувався відразу за блокгаузом і далі проходив вже стіна огорожі двору, що укріплений численними щілиноподібними бійницями, ця стіна заламувалась на ліво і проходила до згаданого вже округленого бастіону з головними воротами Цитаделі. Алейка проходила далі вперед, пізніше легко скручувалася на право, маючи по тій стороні вулику купу дров з каштану, серед яких блищав дерев’яний хрест поставлений на гробі, що запав. Свого часу розповідали, що тут були поховані польські полонені, взяті в полон, яких розстріляли на рові другої башти. На скільки я собі пригадую, пізніше вже цього гробу не було – очевидно відбулась ексгумація. В дальшому продовжені тої алеї ми доходили до штучних насипів, що оточували другу башту, скеровану на Львів та його східні дільниці. В глибокій «клітці» 5 метрів, що був обмурований цеглою з кам’яними парапетами, розміщувалась потужна «максиміліанська вежа» - так як попередні мали два наземні поверхи, одна в «клітці» і два підземні як каземати для складів з амуніцією. Сплюснутий дах прикривав третій поверх, вкритий амбразурою. В середині не був, але в рові – так. Там було темнувато і злегка волого - зрештою! Так відразу зі своїм товаришем нас звідти викинули. То була єдина башта, де можна було сидіти на вершині рову, а по схилі ескарпа гратись та бігати. Наскільки себе пригадую, розміщувалась там рота кулеметників. Однак змінювались цілі Цитаделі, свідчити про це може факт, що подібно як при башті №4 (з вілиці Супінського) дозволила ще австрійська армія забудувати парцелі зайняті до того часу одноповерховими будиночками. Споруджено при вулиці Калічій кілька модерні чотириповерхові кам’яниці , які з одної сторони наражались на обстріл важкою піхотною зброєю включно з гарматами малого калібру, але разом з тим з башти можна було стріляти з позицій, що були на стріхах. Звідси висновок: Цитадель споруджували з метою умиротворення людських мас, а не модної десятиліття згодом ідеї про плани спорудження під криптонімом "R". Але про це згадаємо вкінці. Схили Цитаделі, будь-то легкі схили башт, чи потужні насипи батарей зі сторони вулиці Пелчинської, не виявляли не зважаючи на впливи часу жодних слідів деформації, чи обвал, або розмивів. Тут дала про себе знати досконала техніка вживанні у будівництві земляних ескарпів так званої «роботи пирію» або брукування дерном-травою. Вживання такої техніки давало і дає просто неймовірні результати. Покриття практично неможливо знищити.

Вулиця Каліча, одна з під’їзних доріг до Цитаделі, мала поворот до вулиці Хмєльовського, підмурований ще перед першою світовою війною. То були рештки ескарпу башти номер 2, пристосована вже до міського руху. Схил з цієї сторони незважаючи на багатолітню регуляцію був досить крутим і дозволяв бачити дахову конструкцію, що лежала кільканадцять метрів нижче вулиці Фридрихів (Мартовича). Слід припустити, що схили – це залишки природних підйомів старих гір Калічої та Шемберка.

Просуваючись далі вздовж осі Львова, потрапляємо до згаданого вже саду вілли «Засвіт», що належала остатній раз Вольським та Обертинським, яка в своїй старшій частині належала свого часу Домбчанським, і була збудована в першій половини XIX століття, а отже перед спорудженням Цитаделі. Той сад досить круто сходить на її територію і видається досить дивним, що військові власті це допустили. Найбільш правдоподібно керувались спільною граничною лінією з огорожею Бібліотеки Національного Закладу імені Оссолінських, спорудженому приблизно в 1830 році. Вона становить північну границю Цитаделі, що доходила до західної її границі, що утворює вулиця Коперника, за часів будівництва Цитаделі названа вулицею Новий Світ (хоч на одному зі старих карт її називали також вулицею Святого Лазаря). Та стара стіна проіснувала скоріш за все до 1945 року. І знову невеличка цікава річ – башта, що панувала над всією вулицею Коперника, сходить своїм насипом у яр, на дні котрого проходила стежка, теперішня вулиця Вроновських. Поки тут появились одноповерхові хатки, оточені садками, тут все більш-менш відповідало згідно з фортечним потребам, але коли з часом тут появились три- і чотириповерхові кам’яниці, тоді зник весь сенс тих укріплень, коли було втрачено вільного місця перед фортецею для ведення вогню по ворогах. Висока забудова почалась на всій території, що оточувала Цитадель вже в сімдесятих роках і тривала аж до 1914 року безперервно. Башта №1, що належала до великий «максиміліанських веж» відрізнявся дрібними архітектурними деталями від тих що описані попередньо. З неї був чудовий вигляд на місто Львів. Її будували згідно з приписами в глибокому котловані. Підхід зі сторони казарм становила глибоко врізана в насип алея, що обсаджена була каштанами та акаціями, сполучена рядом менших алей, а також посадженими деревами з іншими елементами укріплень.

Межові насипи із західної сторони були цілком добре видні, а вулиця Ходоровського (Венеціанова) становила їх кордон. Пригадую собі верхню частину вулиці Ходоровського, що сполучалась біля вильоту з вулицею Лазаря. Всієї цієї території, забудованої маленькими хатками на межі стіни шпиталю XVI століття для старців Святого Лазаря, що не було зачеплена спорудженням насипів. Це була територія гори Шембека, а границі з Цитаделлю творив високий насип, що вже за шістдесят років сильно зритий стежками, котрими мешканці полегшували собі вихід на плато, на якому стояла Цитадель. В той час вся територія Цитаделі була всім доступною. Вона перетиналась мережею більших чи менших стежок, полегшуючи мешканцям південно-західних дільниць Львова скорочувати собі шлях до центру міста. Для тих, то ввечері повертався додому Цитадель була виключно безпечним місцем, бо завжди можна було зустріти військовий патруль, що провіряв виставлені постерунки.

По іншій стороні вулиці святого Лазаря границя Цитаделі проходила по дещо горбистій території, що спадала в напрямку вертикально до вулиці Святого Лазаря, вулиці Богуславського. При її вильоті на вулиці Пелчинській знаходиться чотириповерхова вілла Воксля, а за нею винні склади цієї ж фірми. Отож небагато львів’ян знає, що дорога серед складів, яка веде під гору Цитаделі, підходить під башту №3. Забудована казармами та складами, перебудовані із старих маєтків, залишились вздовж старої польової дороги, що вела через узгір’я Вороновських до Калічої дороги, до часів будівництва австрійцями. Границі з південно-східної сторони утворювала польова багниста дорога вздовж Пелчиньського ставу, огородженого від нього парканом, при якому підносився дерев’яний будинок військового плавального басейну. Береги ставу були обсадженими стрункими італійськими тополями. Потім невеличка гребля відділяла від того ставу інший, що називався Панєнським. За тими ставами, в південному напрямку, здіймались узгір’я, очевидно стік, великої пласкої рівнини, що тягнулась в напрямку Стрия. На цьому терені знаходилось кілька цегелень, які доставляли чудово випалений матеріал для спорудження Цитаделі.

Та сторона будить найбільший інтерес, оскільки земляні насипи, що знаходиться по ту сторону, відносяться до кращих творів австрійських укріплень. На жаль, матеріалів для цього дуже мало, а властиво немає. Вони обмежуються до кількох фотографій з випадкових церемонії, що проходили на колишній "Waffenplatz" (Площа Зброї), тобто пізнішого спортивного майданчика 19 пішого полку. або випадкових фрагментів фото з зовнішньої сторони, тобто з вулиці Пелчинської. І знову ж таки, ми повинні повернутися до пам'яті. Як я вже говорив, власне та сторона вимагала величезного обсягу роботи. По-перше, слід було вирівняти нерівні пагорби, потім треба було зробити насипи, які б захищали будинки казарм, які одночасно забезпечували б комунікацію між баштами №3 і 4. Цього вдалось досягти створенням досить крутого насипу трішки вигнувши всередині. Хребет того насипу був настільки широкий, що можна було на його поверхні поставити гармати 1939 році, що вели ефективний вогонь по західних дільницях Львова зайняті німецькою армією. Ці гармати були поставлені на хребет того насипу через потужні фортечні ворота (тунельні ворота), що розташовувалась у другому насипі, вищім ніж попередній на близько двадцять метрів. Він був злегка вигнутий назад у формі лука, сполучаючись з вгнутою формою хребта першого насипу і вершини обок «кліток» згаданий башт. Ширина вільного простору між двома набережними близько 12-15 метрів. Обидва насипи відділяв від себе рів, оббудований цеглою з кам'яними парапетами. Відомості про цей фортечний витвір є досить невизначеними - не військовому важко було добратися туди і все уважно обдивитись, тим більше важко, що пішли чутки, що вежа № 4 повинна була бути сховищем боєприпасів. Я ще пам'ятаю, що зсередини ворота мали вихід на плато "Waffenplatz" (площі Зброї), чий вихід або ворота, була захищена напівкруглим бастіоном, оснащеним амбразурою.

Коли ця площа змінилась в стадіон (це сталось десь в 1922, або 1923 році, в тому році я оглядав свій перший футбольний матч між львівською «Спартою» та тернопільськими «Кресами»), збудовано з південної сторони , на стіні насипу дерев’яні трибуни, які закривали візуально вже згадану башту, а перш за все його конструкційні деталі.

У вересні 1939 року на нижню частину насипу зі сторони вулиці Пелчинської поставили великокаліберні гармати, біля 15 сантиметрів, хоч якщо мене не зраджує пам'ять, я бачив італійську гармату ще періоду першої світової війни типу "Ansaldo". Важко було і є встановити щось більш точно, оскільки офіцери львівського гарнізону, в переважній більшості, пішли в Катинь, а небагато, хто живе ще до сьогодні не дуже хотіли говорити про деталі.

З передньої частини "Waffenplatz", тобто пізнішого стадіону, вели косі входи до башт №3 і 4. Вони були виконані згідно з усталеного шаблону, тобто були подібні до входів башт №1і 2 з тим, що башта номер 3, сильно пошкоджена польською артилерією в 1918 році, стріляючи по ній з відстані приблизно 300 метрів по ліній (встановлені гармати 75 на позиції під віллою Дилевських, що обслуговувалась жінками, стріляли без «мушки» без прицілювання), була пізніше за кілька років перероблена польською владою. Розміщено в ній було станцію почтових голубів.

Як тільки "Waffenplatz" перетворили на стадіон, споруджено було тут якісь дерев’яні бараки і огороди, посаджені жінками підофіцерів. Але то був тільки короткий період. Після звільнення він служив для більш патріотичних виступів. Я пам’ятаю як з трибуни виступав архієпископ Йосиф Більчевський, благословляючи відділи армії Галлера, що йшли в бій. Звідти відходили на поля битв батальйони, сформовані для боротьби з більшовиками в 1920 році. Я теж був присутнім. Коли закінчилась війна, наступив час зробити Львів спортивним. Тоді й на Цитаделі появляється спортивний майданчик, а у виділеній частині зі сторони вулиці Святого Лазаря навіть тенісні корти. Стадіон обгородили, маючи великі входи з касами. Також головна алея і входи до башт, а також стадіон були обсаджені каштанами на акаціями, що особливо було приємно весною – гарний запах квітів акації розлітався по цьому великому парку, що лежав у центрі Львова, укриваючи в собі таку смертоносну будівлю, якою була Цитадель.

Зі сторони вулиці Ходоровського можна було побачити ще цілком добрі ескарпи насипу – не оброслі деревами та кущами давала вид на «блокгаус» і казарми, а також стіну огородження двору. Натомість інший "waffenplatz" (пляц) знаходився нижче на 3 метри, за подвір’ям казарм. В плані мав він бути у формі плоского восьмикутника, оточеного насипами з поглибленими під’їзними дорогами до башт номер 1 та 2. Це триметрове поглиблення дозволяло закривати рухи залоги, що добре показало в листопаді 1918 року, коли вся українська залога розміром у два батальйони і підрозділу кулеметників, укриваючись за тими насипами, по тихеньку покинула Цитадель вночі з 21 на 22 листопада, без сутичок із польськими групами під керівництвом поручника Бернарда Монда (пізніше генерала і керівника окружного корпусу Краків). Той інший пляц до кінця був занедбаним стадіоном, на якому ми грали футбол. Він був чимось на зразок громадського пасовиська , якому перетинались стоки зі всіх будівель Цитаделі.

Так більш-менш можна собі представити цей оборонний комплекс, який коштував австрійцям сотні тисяч флоринів і в основному не виправдав свого призначення. Історія не залишила його без свого бачення. В його мурах сиділи арештовані у Львові повстанці 1863 року, тут перебувало небагато пруських полонених з 1866 року, звідси виступили під Марш Радецького в 1914 певні в своїх силах австрійські війська, а 6 вересня того року залишили тихенько Цитадель, залишаючи все на місці, також росіяни увійшли на готове. Росіяни покидаючи Львів також нічого не знищили, тільки за своїм звичаєм залишили багато бруду. Повернення австрійського війська не не порушив стану Цитаделі, тільки упадок Австрії та передача її влади військових засобів та будівель українським повстанцям, а потім вуличні баталії у Львові і польські атаки скеровані на Цитадель з південної сторони Львова призвели до певного замішання (головним чином артилерійським обстрілом), які після закінчення битв можна було побачити певний період. Це стосується переважно слідів після вибухів гранат на башті №3 і на фасаді казарм. Міжвоєнний час можна розділити на два періоди: перший від 1918 до 1929 це казарми з вільним доступом для місцевих жителів, які скорочували собі дорогу з південних та західних районів Львова, переходячи по території Цитаделі, а також період закриття її з 1929 по 1945. Пізніші часи не враховуються цим описом. В тому другому періоді слід виокремити роль Цитаделі в обороні Львова в 1939 році, де на її території організували табір військовополонених для німців, взятих у полон в битвах під містом Львів. Звільнили їх радянські союзники вступивши до Львова. Що робили совєти на Цитаделі ніхто розповісти не міг, хіба допитавши німців; зрештою ніхто не мав часу тим цікавитись, коли треба було стояти годинами в різних чергах. Тільки коли доходили гарячі дні червня 1941 року, дехто з мешканців боявся, щоб радянські голодранці не спровокували німців до бомбардування Цитаделі, а ненароком і довколишніх будинків. Якось обійшлось без цього. Бруд та сморід це все, що після них залишилось. Ми пішли (вже тепер не пам’ятаю з ким: чи з Адасем Л., чи Янушом Б.), аби побачити Цитадель. Ми не лізли занадто всередину, незважаючи на те, що німці, остерігаючись закладених совєтами мін, про які вони онак забули, спеціально її не охороняли.

Пізніше німці закрили Цитадель, виставили «вахту» і організували табір для військовополонених французів. Табір мав номер 325. Працюючи в "Ossolineum", я мав можливість познайомитись з двома перекладачами з того табору: графа Гуденуса та графа Людвіксторффа.

Це випадкове знайомство не осмілило мене до того аби щось випитувати, щодо того, що коїться на Цитаделі. Обидва чоловіки дуже жорстко висловлювались стосовно Гітлера, але напевно мої запитання відносно фортеці сильно би їх здивували. Що коїлося із Цитаделлю пізніше - не можу з цього приводу щось сказати.

Кілька думок на завершення

Переглядаючи по багатьох роках старі плани і візуально пам’ятаючи забудову та земельні укріплення львівської Цитаделі, можна собі поставити питання, навіщо австрійська військова влада потратили кількасот тисяч флоринів, величезні людські ресурси на будівництво укріплених казарм. Відповідь на це питання буде однозначною. Цитаделі, тобто самостійні невеликі фортеці будують в місцях, що здіймаються над містом, аби вони слугували для утримання в послуху їх мешканців. Таку мету переслідували Маврицій фон Бруннер, а також генерал інженер Гесс, дві опори в галузі мистецтва фортифікації. Наміри та плани спорудження львівської Цитаделі були від самого початку ясні: всупереч факту, що в 1848 році австрійське військо з найбільшими зусиллями опанувало ситуацію під час жовтневих та листопадових заворушень, які призвели навіть до "бомбардування", яке наказав проводити генерал Гаммерштайн, головне командування австрійських військ було змушене до пошуку місця, а пізніше спорудження за якнайкоротших термін укріплень, де залога могла би знайти захист і можливість перейти до атакуючих дії відносно повсталих мешканців. І тільки мешканців.

Висловлену тезу австрійськими істориками, що нібито Цитадель у Львів будувалась як оборонний елемент в засекречених планах під криптонімом "R" (Russland, Росія) важко прийняти. Її популяризували досить пізно, і то в період, коли описування поневолення підданих при допомозі озброєних украплень було темою непопулярною, а навіть шкідливою. Відома праця Е. Штайніца і Т. Ааренана Die Reichsbefestigung Osterreich-Ungarns zur Zeit Conrads v. Hoetzendorf (імперські фортифікації Австро-Угорщини за часів Конрада фон Гьотцендорфа), видана у Відні в 1937 році, тобто в період посилення гасел австрійськими гітлерівцями, мусила виправити попередні погляди у справі будівництва укріплень на території Галичини, даючи вигідну і легшу до сприйняття марку "R".

Однак такого не було. Ну принаймні в період від 1848 року до вибуху кримської війни. Пізніше, коли айстро-російські стосунки поволі, але постійно погіршувались, виконання завдань, пов’язаних з планом "R" стало цілком зрозумілим. Нікого не дивує розбудова галицьких укріплень фельдмаршалом бароном Саліс-Сольйо, якщо не приймаємо, що австрійський план передбачав не тільки концентрацію, але нанесення удару, яке могло відтяти російську армію, що знаходилась на дузі Вісли. До цього не дійшло в 1914 році; концентрація австрійських військ проходила більш ніж погано, чому повністю не можна дивуватись; за зраду полковника Редля слід було заплатити, потрібно було заплатити ще й за недоозброєння армії, яка не булав стані воювати з французькими гарматами, маючи в розпорядженні застарілі гармати зроблені зі сплаву Ухатіуса і рушниці Вендля. Ніхто не повірить, що форти Кракова, Перемишля і Львова могли утримати росіян від виконання типового бліцкригу, зі всіма заслугами і вадами. Ті вади коштували багато і росіяни заплатили за це програною війною. Це була відсутність у військових діях під Краковом важкої артилерії, яку залишили під заблокованим Перемишлем. Російські "75" не могли протиставити себе супроти важкої німецької артилерії арміні Лінсінгена і мусіли здаватись. Львів згідно зі Штайніцем був признаний як "manevriertes Gebiet" (поле для маневру), з точки зору тактики, такого випробування перенести він не міг; а передовсім ще й маленька Цитадель, збудована в доброму місці, аби утримати в покорі мешканців Львова, але в жодному випадку не могла чимось відзначатись у тактиці. Львів у планах Гесса мав служити "Zur leichteren Verbindung zwischen Przemyśl ud Zaleszczyki dient der żur Befestigung beantragte: Zwischenpunkt Lemberg. Die dort fur den Zweck der inneren Sicherheit zu erbauende Zitadelle wird die Stadt Lemberg vollkommen beherschen, und auch nach Umstanden einer Armee als Stutzpunkt dienen, welche sich denn von Nordosten einbrechenden Feind entgegenstellte sollte" (Кращому зв’язку посередині між Перемишлем та Заліщиками служить як укріплене місце Львів. Збудована там з метою внутрішньої безпеки Цитадель опанує повністю Львів, а також в залежності від обставин служитиме війську як плацдарм, що повинен затримати ворога, який вривається з північного сходу). Всі австрійські плани дуже швидко «провалились», оскільки запевнялось, що є дуже дивним, що "manevriertes Gebiet" це могла бути тільки Угорщина, до якої підходи мали обороняти фортифікації в Карпатах. На жаль, помилкові думки і віра в потужність Австрії перекреслили все. Може занадто надіялись на німців.

Закінчуючи це в дечому занадто довге писання, можна зі всією впевненістю стверджувати, що львівська Цитадель появилась тільки як засіб приборкання населення, а приписування їй ролі області для маневрів не є нічим іншим як невеличким непорозумінням.

P.S. Фельдмаршал Конрад фон Гьотцендорф з початку своєї штабної праці був затятим противником будь-яких укріплень. Він навпаки вважав, що це марнування грошей. Ймовірно, що це він один зробив висновок з поразки 1866 року, не говорячи вже про італійську війну. Він розумів, що тільки майстерність маневрування великими підрозділами, при потужній підтримці великої артилерії може принести успіх. І такий успіх прийшов (битва під Горлицями). Слід серйозно сумніватись у ролі, яку відіграла фортеця в Кракові, львівської Цитаделі та невеличких фортів, що оточували місто. Перемишль теж не витримав – росіяни стали під ним, або його обійшли, оскільки під час свого швидкого пересування вони не володіли найважчою артилерією і навпаки – австрійці найважчими своїми гарматами (Шкода 30.5) довели самі собі, чого варті були їх фортеці.

Підкреслена Богдановським роль краківської фортеці під час другої світової війни є цілком неприйнятна. Доказом моєї точки зору є здобуття укріплень Eben-Emael (1200 людей, 16 гарматł 75 мм, l гармата 120 мм та величезна кількість кулеметів та рушниць) однією ротою першого полку першої десантної дивізії під командуванням капітана Корна – разом 60 чоловік (sic!). це сталось на протязі кількох годин. І де були форти!

Зауваження: Мої співрозмовники, що знають Львів і його топографію звертали увагу на цікавий факт, що Цитадель не збудована на вершині гори, що значно здіймається над містом, такому як Високий Замок, чи на Кайзервальді, де узгір’я чудово підходили б для розбудови артилерійських фортів, скерованих на схід, згідно з висуненим Богуславським планом "R". Дуже грізним для Цитаделі був пагорб з Греко-католицькою Кафедрою Святого Юра. З нього можна вдарити по Цитаделі по флангах зі заходу, тобто з дуже небезпечної сторони, що відтинає ймовірний відступ залоги в напрямку Перемишля. Не хочу вже й згадувати про Вулецькі та Янівські пагорби і Богданівку, чиї висота давав можливість нападникові обстріляти не тільки Цитадель, але й усе місто Львів. Думати можна щодо вибору гори Вроновських, Калічої та Шемберка під місце будівництва Цитаделі. При теперішньому рівні знань і браку матеріалів це залишається таємницею. Одне можна говорити напевне – всупереч працям Броша і Штайніца тут не враховується жоден план "R", це всього-на-всього звичайне укріплене місце для кількох батальйонів піхоти та кількох батарей артилерії, які до минулих часів займали конфісковані монастирі в центрі Львова. На широкому укріпленому узгір’ї можна було в період будь-яких заворушень забезпечити існування кільком сотням родин німецьких урядовців (тих найбільш заслужених). І крім цього більш нічого.

При нагоді слід зазначити, що кілька старих фотографій (борони Боже, не самої Цитаделі, а сусідніх околиць), що походять з 1860-1866 років, показують нам фрагменти позбавлені повністю дерев, які почали саджати тільки в 1870 року.

Діяльність фельдмаршала інженера барона Саліс-Сольйо не порушила (на щастя) Цитаделі, тобто можна сказати, що ця забудова пережила до сьогодні в незмінному стані. В тих умовах вона становить велику рідкість – рідкість в світовому масштабі. Єдина шкода – це брак стислої документації будови, оскільки перерізи горизонтальні! Небагато фотографій передають недостатньо властивого характеру, і навіть краси, замкненої в могутніх та грізних будинках. Сьогодні, коли Цитадель є одним великим парком (недоступним для громадян), вона утворює зелену оазу та підтверджує теорію Богдановського, що такого роду пам’ятки минулого повинні змінюватись в парки та сквери. Це не нова ідея, оскільки ще перед першою світовою війною був проект викупу Цитаделі з рук військових і створення величезного зеленого комплексу засадженням дерев на Вулецьких пагорбах, включаючи приналежний до них колишній Стрийський цвинтар і поєднання цієї великої маси зелені зі Стрийським парком. Реалізації цієї єдиної в своєму роді ідеї перешкодила війна. Після її закінчення місто не мало достатньо коштів на будівництво доступних бараків і все залишилось як і було. Може і на щастя! Міг знайтись якийсь руйнівник і Цитадель перестала би існувати.

Серед багатьох різних справ пов’язаних з нею, а особливо із зеленню, мусів звернути увагу той факт, в який спосіб австрійці висадили дерева в радіусі фортечних будівель. Найкраще це видно з малюнків. Коли б дерева були посаджені на верху насипних валів, то зрозуміло, що заслін із зелені, не могла сховати того, що найбільше добивались: пересування залоги. Тут не допомогли б поглиблення переходів – це могли тільки заслонити корони каштанів і де-не-де акацій, що широко розрослись.

От стільки й удалось зібрати інформації про цю унікальну на терені колишньої Галичини Цитаделі, яка – незважаючи на пережиті важкі хвилини під час обох світових воєн, до яких слід теж віднести облогу 1918 року – дійшла до наших днів, принаймні зовні, незміненою. Можливо, що знайдуться ще якісь незнані до цього часу матеріали, спогади, статті, фотографії, які дозволять більш докладно побачити детально цю цікаву зі всіх сторін будівлю.

* * * Пишучи цю працю, я обдумував у товаристві своїх знайомих написаний текст, ми до нього повертались і багато, здавалося б, вже вирішених суперечок ставало перед нами ніби ще не цілком вияснених, таких що вимагають остаточного вирішення.

Таким питанням, на які важко відповісти, є справа вибору місця під будівництво Цитаделі. Якщо б ми прийняли, що все питання спирається на поспіху, на знервованості військової влади листопадовими заворушеннями 1848 року, що поєднувались із руйнівним «бомбардуванням» міста, то й так справа лишається ще відкрита, бо з листа з Відня датованим 29 листопадом 1848 року, що скликає комісію складену з підполковника мщт Ельбенштайна та підполковника інженера Шварцляйтера, для початку процесів апропріації земель та будівництва, проходить півтора роки. Це було достатньо часу, аби добре зорієнтуватись в топографічній структурі Львова. І тоді детальніше аналізуючи появляються сумніви та питання: що керувало Центральною комісією будівництва фортець у Львові в виборі місця для спорудження Цитаделі?

Її розміщення на трьох пагорбах: Пелчинському, Калічому та Шемберка можна тлумачити їх центральним положенням відносно Львова. Але таким самим положенням характеризувалась гора Високий Замок з тою вигодою, що можна було збудувати цю фортецю в північно-східному напрямку, що заблокувало б підхід до міста з найбільш небезпечної сторони, тобто на підходах до Львова з російської сторони (криптонім "R"). Ці форти, розбудовані в напрямку до Кривчиць, Чортової Скелі і далі в напрямку Винник становили б важку для пробиття і обходу оборонну лінію, не говорячи вже про взяття Львова в лещата. Ймовірна розбудова Цитаделі на пагорбу Святого Яцка мали б подібні наміри і це дозволило б крім того ще й контролювати артилерійським вогнем стрийську борогу, що забезпечило можливість відступу в тому напрямку. Займання пагорба з забудовою Святого Юрія дало б ширшу панораму Львова, було б відносно безпечне супроти атак з сусідній пагорбів, особливо з Пелчинських гір, на яке слід було звернути особливу увагу. Розміщені укріплення на пагорбі пізнішої площі Післявиставкового утруднювало обстріл міста навіть при допомозі важких фортечних гармат 10 та 15 сантиметрів, що заряджались з переду з дальністю 1,5-3 кілометри. Більш необхідно було направити будівництво в північно-східному напрямку (приймаючи за основу акцію в рамках криптоніму "R"). Південна сторона взагалі не враховувалась, з погляду Пелчинських пагорбів, що безпечно загороджували Львів від будь-якої яку акції по придушенню заворушень – випливає питання, для чого вибрано Пелчинські пагорби, які з точки зору фортифікаційного мистецтва зовсім не становили найкращого терену для такої споруди, якою повинна була стати Цитадель – найперша на території Австрійської держави. Попередньо її описуючи, не враховано її значення щодо можливості вести вогонь з різних сторін, беручи до уваги те, що такого роду споруди призначаються для колової оборони. З північно-східної сторони, а отже над тою частиною Львова, там де тепер Кайзервальд і пояс пагорбів, що тягнеться аж до Чортової Скелі, тобто з найнебезпечнішої сторони згідно з криптонімом "R", здіймалась башта номер 2 (позначена на намальованому плані "Lemberg am 31. Juli 1856" (Львів 31 липня 1856 року), зробленому капітаном Ігнатієм Швандом; фотографія в колекціях автора), тобто інакше кажучи «максиміліанська вежа».

Споруда як на ті часи могутня і витримала вогонь облогових гармат 10 та 15 сантиметрів. Схил тої будівлі, або інакше кажучи "glacis", не дуже був удалий; перша його частина, що спускалась в сторону вулиці Академіцької, була досить крута, а отже краща для безпосередньої оборони, натомість та частина, що спадала в напрямку вулиці Мохнацького і далі аж до вулиці Зиблікевича, забудована численними одноповерховими будиночками та садками, створювала серйозну загрозу, особливо в тому, що цих територій не очищено від забудови, через що у випадку якихось військових дій ворог міг нишком підійти під самих схил башти. Справді до дій можна було підключити вогонь правого блокгаузу і знайти підтримку башти номер 3, однак беручи до уваги тогочасні можливості артилерії легкої та важкої, (бо тільки така зброя могла вживатись з башт), це могло створити конфліктну ситуацію з можливістю вести рукопашні бої. Це відрізок був ще важливий з іншого боку: він мусів замкнути вогнем артилерії можливість проникнення ворога на Стрийські та Вулецькі пагорби, що в противному разі змусило би оборону до ведення вогню на відстань 300-500 метрів. Це була би помилка в військовій тактиці. Просто у залоги відтялі всі дороги для відступу в сторону Городка чи Стрия.

Південно-західна сторона – це згадані вже Стрийські та Вулецькі пагорби і значно ближчі будови костелу Святої Марії-Магдалини з великими монастирськими спорудами, збудованими на досить великому узгір’ї. на відстані приблизно ста метрів по сусідству з ними розташовувались будинки і невеличкий костел Святого Лазаря (старий дім пристарілих). Обидві споруди не були дуже безпечні; то були чудові пункти укріплення ворога навпроти Цитаделі. Установлення артилерійських позицій на узгір’ї Святого Юра грозило блокуванням внутрішніх комунікацій і пересуванню по Цитаделі, створюючи тим самим нову небезпеку. Багнюка з стоком води, що були на теперішній вулиці Вулецькій і до певного рівня сполучаючись з Панєнським та Пелчинським ставами становили безпосередню перешкоду для атаки піхоти; оточуючи й ці сторони пагорбів, про які я вже згадував, як і дещо далі (теперішня вулиця Набєляка) були серйозною загрозою під час використання артилерії.

З того, що ми вище розповіли, пробуючи проаналізувати причини, з котрих вибрано цю, а не іншу територію для будівництва Цитаделі, виходить переважно негативний висновок, що свідчить про дуже поспішні дії без докладного погляду на майбутні можливості збудованої споруди. Відносно невеликі розміри самих казарм, які з натяжкою могли розмістити один піхотний полк, а при ймовірній бараковій забудові поміститись тут могла залога для обслуговування гармат малого калібру і одної важкої батареї, свідчать вповні, що метою такого швидкого і не у всіх деталях обдуманого будівництва було тільки утихомирення населення і забезпечення підрозділам залоги певної опори. І нічого більше. Будували її швидко, але дуже старанно, та старанність відзначається на всіх австрійських фортечних спорудах. Але не враховуючи ту старанність, є брак глибшого осмислення цієї справи. На це впливали обставини, які загрожували існуванню імперії. Час працював на ворогів. Треба було спішити – і результатом цього поспіху є львівська Цитадель.